О Вероніко

це не той плат
не та кров і піт
ти милосердна знову
до тих хто не просить знову

Обвуглене
напів живе

десь гниє
десь гоїться
проростає новим цілющим
полишає свій відбиток
на льняній хустині
на піксельній сорочині

знову світової
знову порожнечі

Основою мого художнього висловлювання є циклічність страждання в історії людства, де я оприявнюю темний поетизм цього постійного процесу переродження тіла у різних вимірах — як духовного, так і фізичного, зображуючи цю тілесність у турбулентному політичному та соціальному полі.

Образ на льняному полотні є відбитком сучасного портрета людства. У зображенні, що наближається до абстракції, можна помітити ілюзорно реалістичні фрагменти зраненої плоті, яка в одних місцях гниє, а в інших — гоїться. Ні живе, ні мертве, стражденне обличчя людства.

У цьому темному фльорі поезія вступає в діалог із візуальною частиною, творячи розмову крізь час та відмінний досвід переживання болю жінкою і чоловіком.

За переказами, коли Ісус, знесилений і зранений, ніс свій важкий хрест вулицями Єрусалима, натовп глузував із нього. У цей момент до нього підійшла жінка на ім’я Вероніка. Сповнена співчуття, вона не побоялася ні римських солдатів, ні розлюченого натовпу. Вона взяла свою лляну хустку (плат) і обтерла закривавлене, вкрите потом і пилом обличчя Ісуса. У відповідь на її жест доброти та милосердя, Ісус залишив на тканині чудесний відбиток свого лику. Цей образ, не створений людськими руками, став відомий як Плат Вероніки або «Спас Нерукотворний» західної традиції.

Вступаючи в діалог із цим сюжетом, з одного боку я романтизую погляд на страждання крізь час, з іншого боку я показую важку безвихідь природи цього відбитку, зміщуючи фокус на жіночу силу в чутливості до болю іншого у милосерді до тих, хто не просить. Часом ця чутливість зцілює найглибші рани але часто залишається непомітною.