“Рани — це страждання, замкнені у цикл жаху та надії, що змушують блукати по колу в неможливості осягнути збочену дійсність”.

Зображена мною тілесність подекуди нагадує людину, а подекуди перетворюється на узагальнений образ тіла людства чи світу. І це тіло часто позначене ушкодженнями. Я звертаюся до образу Стигми з 2022 року, хоча його витоки сягають моїх робіт 2016 року. Тоді я зображувала на обличчі чи тілі виразки — як явище суто тілесне, анатомічне, — але навмисно трактувала його як сакральне. Так утворювалася метафізична аура і подвійність погляду на сучасність. Далі Стигма у моїй художній мові закріпилась образом страждання, замкненого в коловороті жаху та надії.

Рана зцілюється чи розростається?

На грудях чоловіка лежить рука з глибокою раною, з якої ледь помітно проростає паросток. Це мотив, до якого я послідовно звертаюся крізь всю художню практику, моя особиста провокація реальності до перевтілення, до зцілення рани на тілі людства.Навмисний, майже наївний жест на фоні грубої реальності що нас оточує.

Цей образ містить роздуми про природу віри в часи Лихоліття, яка водночас є утопічною ілюзією, що живить світ, заспокоюючи думкою, що весь біль неодмінно піде а все погане закінчиться, колись. В своїй роботі я розглядаю парадокс де з одного боку, рана є буквальним доказом злодіянь, якого світ постійно вимагає, щоб повірити у справжність страждань жертви. З іншого — це метафора болю, до якого адаптуєшся і деколи звикаєш, коли відчуваєш його занадто довго, впродовж індивідуального життя, або навіть цілих поколінь.