Впродовж століть суспільство намагалося контролювати жінку, нав’язуючи їй обов’язок народжувати, догоджати, виконувати роль, визначену не нею самою, а владними структурами — церковними, державними, сімейними. Ще зовсім нещодавно жінка не могла існувати поза роллю матері чи дружини — вона мусила відповідати «нормі», створювати «традиційну» сім’ю, щоб не бути відкинутою суспільством.
Її тіло ставало територією дисципліни, а не свободи. Репродуктивна функція – знаряддям капіталістичного механізму, що потребував нових робочих тіл, нових споживачів, нових солдатів.

У такій системі індивідуальність не мала шансів. Вона або придушувалась, або виживала у формі внутрішнього опору – як потаємна мрія бути кимось іншим, вільним від приписаної ролі. Я думаю про тих, хто не мав можливості вибору – хто жив не своїм життям, лише тому, що соціальні коди не дозволяли іншого. Людей, які в іншій реальності могли б жити у згоді зі своєю ідентичністю – поза рамками нав’язаних ролей і гендерів.

Це полотно – про жінку з відсутністю вибору. Про народження, що є насильством. Про дитину, яка стає страшним монстром для матері і вбиває в ній життя. Про мовчання, у якому покоління вчилися ховати власні бажання, аби вижити.

Коли я повернулася в Україну, після тривалого навчання в Італії, з наміром залишитися, на моїй кухні відбулася розмова. Дві українські мистецтвознавиці, яких я вважала інтелектуально сформованими та критично мислячими, обговорювали роль жінки в умовах війни. Одна з них сказала, а інша погодилася: “Найбільша користь, яку зараз може принести жінка країні – це народити дитину”. Цей діалог вразив мене до нудоти і став одним із каталізаторів мого від’їзду з України.