Гротескний та водночас іронічний сюжет монументальної роботи “Сон про падіння у рожеву безодню” – відверта особиста фіксація тендітного стану розкриття власної сексуальності та пікового стану задоволення, відчуття свого тіла й прийняття його попри травмуючий досвід сексуального насильства в моєму дитинстві.

Тема насильства в реаліях повномасштабного вторгнення, у яких створювалася ця робота, знайома кожному й кожній. Адже всі, кого торкнулася війна, у тій чи іншій мірі травмовані, та попри все часто ігнорують цей стан, іноді навіть не усвідомлюючи його глибини. Перебуваючи в ілюзії “нормальності”, легше витримувати навантаження й просто продовжувати функціонувати.

Так само відбувається і з жертвами сексуального насильства – цей досвід не зникає, він трансформується, іноді стикаючись із черговою порцією будь-якого тиску – може вибухнути.

Багато років поспіль я жила в затяжній травмі, паралельно поринаючи у травму сьогодення, але мої роботи не відображали весь спектр болю, який насправді закарбований у мені всередині. Навпаки – я була впевнена, що мистецтво є інструментом, який має давати сили. Адже з раннього дитинства я пізнала, що світ мене ранить, а процес творення став моїми ліками від болю та інструментом набуття впевненості.

Малюючи тисячі начерків тіла, я намагалася полюбити своє – у першу чергу. Всі його недоліки та лінії, які я вивчала, дивлячись на інших. Я намагалась полюбити вади, аби прийняти свої. Сцена, в центрі якої – тіло, є найціннішим інструментом кожного й кожної: воно може бути як обмеженням, так і ключем до безкінечного усвідомлення себе.

Накопичений біль може здаватися страшним напрямом для самоаналізу, але лише стикаючись із ним обличчям до обличчя, можна усвідомити свою глибину, насправді пізнати себе й нарешті побороти страх.

Що може бути більш зухвалим, ніж розсміятися страху в обличчя – маніфестуючи стан найвищого задоволення, енергії життя та впевненості, – як би важко насправді не давався цей сміх.