«Плачучи, я хочу когось вразити, вплинути на нього («Дивися, що ти зі мною робиш»). Можливо, і так, – зазвичай так і є, — що цим способом спонукається Іншого відкрито взяти на себе співчуття або нечутливість; але це можу бути і я сам: я доводжу себе до сліз, щоби довести собі, що біль мій не ілюзорний; сльози — це знаки, а не висловлювання.

Своїми сльозами я розповідаю історію, породжую міф про горе і тим самим з ним змиряюся; я можу з ним жити, оскільки, плачучи, заводжу собі емфатичного співрозмовника, що сприймає найбільш «істинне» послання — послання мого тіла, а не мови: «Що таке слова? Набагато більше промовить сльоза».

Роман Барт. Фрагменти мови закоханого