Моя історія живе між двома голосами: один прагне говорити, інший — злякано мовчить. Ця робота — мій спосіб дати простір їм обом.

Рівно рік тому я провела місяць в закритому закладі для реабілітації від психозу, після трьох днів в реанімації. Рівень закладу був такий, що замість виделок ми їли ложками, а вікна були закриті намертво.

Такі досвіди дуже стигматизовані, і я відчуваю подвійну вразливість в тому, щоб говорити про нього, та щоб робити цей публічний камінг-аут через мистецьку роботу.

Я вела щоденник, фрагмент з якого начитала для роботи. Я ніби відчуваю гордість бути сміливою в цьому зізнанні, адже те, що я пройшла не робить мене менш жінкою, менш нормальною, менш людиною.

Водночас я не можу повністю дозволити своєму голосу звучати, бо я відчуваю сором, адже стигма стосовно людини – а надто жінки – в екстремальних психологічних станах все ще є соціальною нормою. І колір нормалізації нейровідмінності символічно є моїм найнеулюбленішим коліром.

– Я проблема для тебе? – запитую минулорічна я себе сьогоднішню
– Ти не проблема для мене! – брешу я їй у відповідь.