Поговорімо про гнів.

У ранніх міфологіях емоційна самостійність богині (незалежно від того, в чому вона виражається — у люті, скорботі, радощах чи хтивості) не була джерелом несхвалення чи сорому, а слугувала космічній рівновазі. Шумерська Інанна, індуїстська Калі та Фрея у північній міфології — жіночі божества часто втілювали всеосяжну дуальність створення та руйнування, уособлюючи любов, родючість та секс, але також — війну та смерть. У такому світогляді жіноче начало не обмежувалось бездіяльними чи покірними ролями, натомість воно мало наймогутнішу владу, яка охоплювала життя та смерть.

В новинах про війну зазвичай приділяють основну увагу людським життям, тоді як природа та неживі істоти часто залишаються осторонь. Водночас перед лицем екзистенційної кризи зв’язок між людиною та природою безсумнівно посилюється. Ми повертаємося до неї, зустрівшись із власною смертністю. І нарешті починаємо цінувати те, що колись сприймали як належне.

У своєму проєкті “Матір Оленів” Юлія Бєляєва акцентує на жертвах, які біологічно не є людьми, наголошує турбуватись про кожну живу істоту, яка зазнала свідомого насильства над самим життям. Підрив Каховського водосховища, полювання на рідкісних тварин на окупованих територіях у заповідниках, голодна смерть тварин, які залишились зачиненими у клітках, руйнування природного середовища Криму під час воєнних дій… Список страшний, невимовно реальний і нескінченний, як людська байдужість.

І як не трагічно, але навіть якби існував хтось на кшталт Матері Оленів, всемогутньої богині порятунку, все одно було б марно лікувати симптоми, коли руйнування відбувається зі свідомим наміром.

Уривок з тексту Крістіни Борхес “Парадокс Сирени”