Уявіть собі берег річки або озера вночі. Стоїть старе дерево, зазвичай верба, а під його сріблястою кроною відпочиває група юних дівчат. Білизна їхніх нічних сорочок м’яко освітлена місячним світлом; здається, ніби можна відчути ніжний аромат квіткових вінків у їхньому волоссі. Це — образ русалок, глибоко закарбований у свідомості українців.

Смуток, втрата, трагедія й несправедливість лежать у самому серці того, як ми сприймаємо русалку зі стародавніх оповідей. А потім приходить страх — страх перед гнівом і розкаянням. Бо те саме довге волосся, колись прикрашене квітами невинної дівчини, тепер, на дні річки, заплутується навколо ніг чоловіка, який хапається за останній подих. Русалка в українському фольклорі уособлює несвідомий страх перед наслідками скоєного зла. Вона — чудовисько, народжене з несправедливості, породжене горем і гнівом скривдженої.